Вона приходить так вчасно,
Ти з нею забудеш всі болі,
Але приносить нещастя —
Та ка в неї доля.

Вона віддасть тобі серце
І буде любити безмежно.
Але лиш тоді схаменеться,
Як ти вже від неї залежний...

Світло крізь чорні завіси
Б'ється, мов пташка у клітці;
Не знає, чи вона ще людина...
Ім'я ій — Чорна Перлина!

Вона задушить в обіймах,
Сама захлинаючись кров'ю,
Їй тяжко одній в голих стінах,
Та вона вбиває любов'ю.

Вона буде щастя творити,
Та ти відчуваєш, що вмер...
Хто їй дозволив любити
І хто заборонить тепер?

Розгорне хмари по небу,
Сховає очі в тумані,
Знову прийде до тебе
І знов у повітрі розтане.

Чорну Перлину я знаю —
Ту, чиє це ім'я
І я у вогні цім палаю,
Бо Чорна Перлина — це я...

Срібні роси вмили моє волосся,
Кличе срібний дзвін до себе,
Я забуваюсь, відпускаю золотаву осінь,
Повертаю на північ і падаю у срібне небо...

Легко відпустити, що не мав,
Просто забуваю, що не треба,
Відпускаю свідомість вище хмар,
Злітаю і падаю у срібне небо.

Серце моє належить не тобі!
Розчинаяю свою душу в срібному небі...

Дощ зі сріблом світла стіка з долонь
В ріки, що зривають греблі
Й несуть мене горіти в білий той вогонь,
Що з нього іскрами сиплюсь і падаю у срібне небо...

Серце моє належить не тобі!
Розчинаяю свою душу в срібному небі...

Падаю у срібне небо...

Чом ти не бачиш радощiв свiту?
Чом ти не чуєш його голосів?
Чом не ховаєш зіниці від вітру,
Від пилу й бруду, що летять звідусіль?

Хіба ти живий, як не знаєш болю?
Чом ти не знаєш, що таке біль?
Навіть якщо він буде з тобою,
Він ні про що не розкаже тобі.

Ні, відчуття для тебе — лиш слово,
Та ти зневажаєш слова все життя!

Ти станеш героєм своєї пісні,
Ти станеш царем своїх лиш мрій,
Бо в світі людському не знайдеться місця,
Де ти б міг ужитись в личині своїй.
Ти не відчуєш...

Де в твоїх грудях б’ється
Сонця промінчик, чи місяця пил?
Де шукати твоє серце,
Найменший хоч натяк на залишки крил?

Сила вітру тобі не знайома
Й політ не торкнувся обличчя твого.

І ти не відчуєш ні страху, ні сміху,
Ти не відчуєш ні горя, ні втіхи,
Ти не зіб’єшся зі шляху ніколи,
Бо шляху в тебе нема.

І ти не відчуєш ні страху, ні сміху,
Ти не відчуєш ні горя, ні втіхи,
Ти не відчуєш ні часу, ні смерті,
Ти не відчуєш, що можеш померти.
Ти не відчуєш.

Знаю те, про що маєш знати,
Щоб надто зайти далеко,
Щоб враз іскрою запалати —
Техніка небезпеки.

Люди думають рідко про те, що є,
Та не можна лишатись осторонь.
Кожен був того свідком, коли своє
Враз перетворювалось на новий вогонь.

Ти не відаєш межі, ти нежива,
Ти без полум‘я пуста;
Все, крім пожежі,  —  слова,
Що не заглушать біль і страх.

І є те, про що маєш знати,
Щоб так зайти далеко,
Щоб враз іскрою запалати –
Техніка небезпеки.

Твоє лице...
Ти така бліда...
Раптом полум’я стихло – згоріло все,
Й попіл на серце осіда...

Це й є те, про що мала знати,
Коли так йшла далеко...
Щоб враз іскрою запалати –
Техніка небезпеки.

Ти подивись хоч, де ти ходиш,
Куди летиш в цьому житті.
Біжиш  туди-сюди по колу,
Та вкотре знов і знов виходиш на старі свої сліди.

Та ти не бачиш, що недавно
Вже тут нічого не знайшов.
Як й тисячі таких же самих,
Як і ти, беззахисних і обездолених істот.

Бо тут таких, як ти, мільйони!
Бо тут такі, як ти, не треба!
Забудь про всі чужі прийоми,
Знайди хоч щось нове для себе!

Ви всі шукаєте заняття,
Та лиш по колу біжите.
Бо вже нема за що чіплятись.
І з тисяч вас лише один заняття тут знайде.

А ви шукайте нових друзів,
Разом глушіть денатурат,
Хапайте дурку від напасів,
А потім вмазуйтесь неслабо й думайте, що це — умат.

Бо тут таких, як ти, мільйони!
Бо тут такі, як ти, не треба!
Забудь про всі чужі прийоми,
Знайди хоч щось нове для себе,

Забудь про друзів і знайомих,
Не сподівайся так на небо,
Бо тут таких, як ти, мільйони,
Бо тут такі, як ти, не треба!